Минулий, 2009-й футбольний рік для тернопільського футболіста Тараса Дурая приніс багато змін.

У більшій мірі тільки позитивних. Футболіст зробив різкий скачок в своїй кар’єрі. Перебравшись взимку минулого року із друголігової тернопільської «Ниви» до стану середнячка Премєр ліги луганської «Зорі». Саме із цього ми і розпочали розмову з нашим співрозмовником.

- Тарасе, пригадай як виник сам варіант із «Зорею»? Як клубам вдалось домовитись, адже як відомо самі переговори проходили не так уже і гладко?

- Тоді «Зорю» тренував Анатолій Волобуєв, а захотів мене він бачити в команді ще на пів року раніше. Тоді, коли в Луганськ перебрався інший гравець «Ниви» Андрій Грінченко проте, через незрозумілі причини, тоді поповнити ряди моєї майбутньої команди мені не вдалось. Уже через пів року я знову побував у таборі луганчан, і Волобуєву я підійшов - він захотів бачити мене у команді. Проте «Зоря» переживала не найкращі часи. Помер президент клубу Валерій Букаєв, а його жінка яка стала займатись клубними справами не була таким уже і фанатом футболу як її чоловік. А за мене ще й потрібно було платити гроші - я ж у «Ниві» був на контракті. Ну а такі умови клубу Прем’єр-ліги не дуже були до вподоби. Але вдалось клубам домовитись про піврічну мою оренду.

- Півроку ти програв в «Зорі» вписався в колектив і тут вийшов термін твоєї оренди іклубам потрібно було знову сідати за стіл переговорів і вирішувати таким чином твою долю. Про що їм вдалось домовитись?  

- Зоря захотіла продовжити мою оренду на тих же умовах, президент «Ниви», Степан Рубай, з яким у мене хороші стосунки, перечити не став, а поставився із розумінням до мого переходу, і дав добро.

- Тарас можеш згадати, як проходила твоя адаптація в новому клубі, як тебе прийняли?

- З кожним тренуванням я почувався все більш впевненіше, колектив у «Зорі» зібрався дружній, навіть не можу нічого поганого про когось сказати. Команда була справді одним цілим. Плюс мені допомагав мій друг Андрій Грінченко, який на той час уже грав там.

- А що відчував в тому плані, що ти приїхав із західної України, на крайній схід? Дискомфорт відчував?

- Була різниця в тому, що потрібно було говорити на російській мові, бо коли проскакували українські слова мене взагалі не розуміли. А так люди там хороші, у крайньому випадку мені лише такі зустрічались.

- У важкий для «Зорі» період появлялись чутки, що команда може взагалі припинити своє існування... Як це психологічно впливало на тебе і твоїх одноклубників?

- Було і таке, що нам відверто говорили - коштів немає, і з дня на день ми вже могли їхати по домівках. Проте тренувались, і грали для себе та для тих уболівальників, яким доля клубу була не байдужою. Пізніше допомогли владні структури. Пішли чутки, що мають прийти серйозні люди і, схоже, дочекались.

- Ти починав в «Зорі» за Волобуєва, тоді до керма став на незначний період Дудник, а після нього головним став Коваль з яким твої шляхи перетинались, коли він працював у Тернополі. Хто з тренерів, найбільше вірив в тебе, і довіряв місце в основі?

- За Волобуєва поганого нічого не можу сказати, адже саме він мене запросив і повірив в мене, на той час ще друголігового футболіста. Я на зборах практично усі товариські матчі відіграв, потім почався чемпіонат. Мій дебют прийшовся на поєдинок із доволі сильним донецьким «Металургом». Хоча ми тоді програли, мені дальше продовжували довіряти. А тоді прийшов Дудник. При ньому я не завжди потрапляв в основу. Наступним був Юрій Коваль який прийшов якраз напередодні гри із «Динамо». Грати в основі мав Курилов, проте в нього було пошкодження і вирішили що парі з Омоко буду грати я. Зіграв непогано ніби.. Після цього мені продовжували довіряти місце у складі.

- Тарас ти згадував матч з «Динамо», в якому ти розбив брову зірці українського футболу Андрію Шевченку. Після цього інциденту тобі приділяли не мало уваги в пресі, і не тільки. Можеш пригадати, що там сталось і все, що відбувалось навкруги тебе після цього?

- Ну так дзвонили, казали що це ти таке робиш? Я ж простий футболіст який широкому загалу невідомий, а тут наніс травму футбольній зірці яка повернулась на Батьківщину. Я ж не свідомо йшов на це, була боротьба і я не дивився Шевченко це чи ще хтось. Але так вийшло, що він попав під лікоть і я його травмував. Це було неумисно, а преса це так роздула…

- А партнери по команді жартували напевно, що от побив зірку?

- Було таке… Виходить, не обов’язково класно грати, просто потрібно знати кого вдарити і про тебе завтра будуть знати всі (сміється, - прим.авт). Я ж повторюсь - я не спеціально. Згадую - йшла подача, я вистрибнув вище і ліктем зачепив його. В мене теж шрам залишився на лікті після цього матчу.

- Скажи, коли ти дізнався, що ти «Зорі» не підходиш, і потрібно вже підшукувати нове місце роботи?

- В кінці чемпіонату вже почав це розуміти, адже я орендований гравець не зіграв кілька останніх ігор. Плюс в команду прийшов новий тренер, а у нього інші погляди на футбол. Під них йому потрібні свої футболісти.

- Тарасе, наскільки відомо ти зараз намагаєшся закріпитись в складі чемпіона Казахстану «Актобе». Як виник варіант із цим клубом, і чи були інші варіанти?

- Інші пропозиції були, але ця була найбільш конкретна. Плюс вони вже проглядали відео із моїми іграми і їм потрібний гравець на позицію захисник. До всього, там ще й виступає мій земляк, тернополянин Петро Бадло. Коли я приїхав до них, зіграв один тайм в товариській зустрічі. Претензій до мене не було, все добре. Сказали що поїду із командою на Кубок Співдружності в Москву і там вже вирішиться, чи укладуть зі мною контракт, чи ні.

- Як тобі сама організація турніру «Кубок Співдружності», і чи потрібний він на твою думку?

- Ну все було організовано на належному рівні, починаючи проживанням і закінчуючи тренуваннями та іграми. Вважаю, що турнір потрібний, але от часом проведення можна ще обдумати. Хотілось би, щоб усі учасники приїжджали основними складами, а не дублями, як це практикують чемпіони Росії і України.

- «Актобе» дійшло в цьому турнірі аж до фіналу де програло чемпіону Росії «Рубіну» 5:2, але кажуть що без неприємних інцидентів не обійшлось…

- Ми хоч і програли, але грали з казанцями доволі непогано. Приложив до такого результату не мало зусиль суддя, який був російським. Спочатку поставив пенальті у наші ворота і показав червону карточку нашому гравцю. Тому догравали ми вже в меншості. Взагалі вважаю, що рефері просто у певний момент випустив з рук контроль над грою, відтак матч закінчувався в сутичках.

- За рік свого перебування за межами Тернополя, встиг заскучати за рідним містом?

- Контакту із містом я не втрачав, регулярно приїжджав, навідував батьків, до дівчини, із друзями зустрічався. Слідкую за клубом, якому віддав не один рік своєї футбольної карєри. Дуже добре, що «Ниві» вдалось вийти в першу лігу, і цього року тернопільський уболівальник має змогу переглядати матчі вже вищого рівня. Зараз хотілось би, щоб в клубі все зфінансової сторони змінилось у кращу сторону, прийшли люди, які можуть допомогти. Тоді у команду прийдуть кілька футболістів, які зможуть вирішувати більш серйозні задачі, аніж збереження прописки. Тернопільський глядач заслоговує на це. Плюс в «Ниви» є фанати, які її палко підтримують в будь-якій ситуації. Я взагалі вважаю, що в Тернополі одні із найкращих фанатів в Україні. Коли ще я грав, вони нас завжди підтримували не тільки в домашніх матчах, а і за сотні кілометрів від Тернополя. Тому якщо «Нива» має справжніх своїх фанатів, то і футбол у місті повинен бути на належному рівні.

-  Якщо чесно, хотів би ще повернутись в певний час в «Ниву»?

- Звичайно, що хотілось би. Тут мій дім, друзі, мене тут уболівальники знають. Просто потрібно, щоб покращилось фінансове становище клубу, задачі підвищились. Хотілось би із «Нивою» завоювати вихід в Прем’єр-лігу.

- Ну зараз про це зарано говорити, чи не так?

- Цілком згідний.. в клубу навіть немає найнеобхіднішого. Транспорту, на якому можна було б комфортно добиратись на виїзні матчі. Я вже не кажу там автобуса «Мерседес».. Якогось дешевшого, менш іменитого виробника. От команда приїжджає, і на що спочатку дивляться? На чому приїхали, правда? А тут – маршрутний автобус «Богдан»… Потрібно щоб і місто допомогло команді, я не думаю, що для міста так багато, придбати для команди автобус. Один Степан Богданович Рубай не може потягнути команду, потрібно, щоб і при владі були патріоти футболу.

- Давай поговоримо про твої цілі. Які задачі перед собою ставиш, де би в перспективі хотілось пограти ?

- Наразі моя ціль закріпитись в «Актобе». Я бачу, що це команда серйозна, має задачі і у внутрішньому чемпіонаті, і на міжнародному рівні. Виступає у Лізі Чемпіонів. Звичайно хотілось би попробувати себе в одному із топ-клубів України. Можливо й зіграти в національній збірній країни. Але для цього потрібно ще багато працювати.

Володимир Баран, devyatka.com